Моє рідне село

Вулиця Шевченка, центральна вулиця с. Омеляна

Географічне положення  села Омеляна

Із книги Я.О.Пура «Край наш у назвах»

      Наше село розташоване в Північно-Західній частині Правобережної України. Південь області - це велике плато, яке в свою чергу ділиться на Вододільне, Гощанське, Збитнянське, Острозьке, Рівненське. На території останнього -  розташоване наше село. Рельєф тут хвилясто-рівнинний, характерний безліччю річок, ярів, балок. Річка Омеляна ділить село на дві частини і впадає в ріку Стублу за 12 км на захід від села. В давнину, очевидно, село оточував ліс, бо про це нагадують назви деяких вулиць і місць, як Луги, Гаї тощо.  Ґрунтовно-кліматичні умови краю здавна сприяли вирощуванню різноманітних зернових, городніх, садових і технічних культур, а також тваринництву (скотарству).
       Дещо на схід від Дядькович беруть початок забудови Великої Омеляни, розташовані при тому ж  автошляхові багатьма кварталами лівого берега Омелянки. По другому боці річки, зразу після моста, кількома різнобічними вуличками виринає колишня Мала Омеляна, а за нею у напрямку Рівненського аеропорту – залишки бувшої Чеської колонії. Зараз обидві Омеляни трактуються  як одне велике село, нараховуючи понад 559 дворів,  1604 мешканців.
       Омеляна ( Велика) – старовинне надрічкове поселення з ймовірним первісним захисним  осередком на висоті Рогачівці ( неподалік моста правого берега Омелянки), де знаходили цегляні фундаменти, гончарні вироби далекого минулого. В околиці села засвідчені староруські кургани-могильники, знаряддя крем’яної індустрії рештки вогневипалювальних виробничих осередків.
   У пошуках найдавнішої згадки Омеляни привертає увагу документ 1487 року де читаємо : « ино и после пана свого живота при том остала межи ричи, што пан мой менял… с паном Махном Омелянским». З подальшого контексту випливає, що на той час уже існувало прізвище людини, утворене від імені села Омеляна, яке належало власникові Омелянському. Але достовірну згадку село має лише з 1545 року в описі майна Луцького замку. Там у числі  інших названо «городно» Гурка Омелянського  «с Емельяной», а іншому місці – це й Омеляна» тоді власник платив від 3-х «городень».
Акт 1570 року містить донос возного про те, що він був у маєтностях сірадського воєводи Альбрехта Ласького сіл Постійного, Чувлі, Бармаках, які раніше належали до володінь Федора й Яцька Гурків (Омелянських), і що ці Гурки, довідавшись про відхід даних сіл до Ласького, перегнали в «село Омеляное» худобу, коні й захопили різне майно. Там же є скарга  «крестьян» про те, що «Омелянские Гурки» довели їх до бідності, розорення.
         За інвентарем 1577 року «Омельна» («Омелько») мала 27 дворів, круподерню, водяний млин, 3 рибних ставки, фільваркове господарство, вітряк.
 У 1603 році «имение Омеляни» зазнало спустошення від нещадного пожару, що поширився від палаючого гаю, скирт під час серпневої засухи. Тоді повітова комісія працювала в «Омельной» три дні.
      На передодні Визвольної війни 1651 року « Омелянские и Дядьковические крестьяне» мали свій повстанський загін, очолюваний Ігнатієм з Глинська. У наступному році він зазнав каральних переслідувань від рівненських замкових дозорців, через що змушений був відійти в поліські землі.
         За даними 1889 року «с.Омеляна волости Дядьковической» нараховувало  98 дворів 824 прихожан, з них  102 римо-католиків, які мали тут свою каплицю. Церкву Покрови Пресвятої Богородиці збудовано в Омеляні ще до 1800 року бо вже на початку 1806 року складено інвентар церковного майна, в числі якого було понад 50 десятин землі, на яку в 1842 році укладено план, межову книгу.
         Назва Омеляна походить від імені Омелян. Воно ( латинське за походженням у значенні «суперник, учасник змагань») засвідчене з ХІІІ століття. Так, в акті 1490 року читаємо:  тыи люди о (т) чии мои, на имя (М) икула… Василь Омелян». Тут  уже ім’я стало прізвищем, і, можливо, в такій іпостасі воно увійшло до нашої Омеляни, яке сприймається за кінцівкою «а» як від особовий прикметник з відповіддю на запитання «чия» ( земля, оселя).
        Існує народна оповідь. У ній розповідається про чародія Омелька, який лікував, розносив усякі вісті, ворожив. Одного разу він забрів до Дядькович. І тут його прийняв багатій, у якого тяжко захворіла дочка. Він пообіцяв чародію усе, що захоче, аби тільки вилікував дівчину. Чародій взявся за своє ремесло – і за кілька днів хвора стала на ноги. Батько зрадів і спитав, що за це йому дати. Той, не довго думаючи, сказав: «Та кусок землі, аби мав на старість де голову приклонити» - «Ну, добре. Вибирай, де хочеш». І вибрав Омелько надрічковий горб на схід від Дядькович, де й осів. А по часі це місце стали називати Омелькова гора, а потім – Омеляна.
      В Україні другої Омеляни нема, хоч існує немало спорідненого, як Омеляни, Омелянівна, Омельгород, Омелуша, Омельків, Омельник, Омельчине. А у  Волинській області маємо ще Омеляне, Омельне.
 Велика й мала Омеляна знає немало іменованих місць. Це передусім колишні неофіційні хуторці, як Луги Великі, Луги Малі, дві осади при лугах у напрямку до Млинівського шосе; Чеська Лінія, або Колонія « місце, де до 1946 року прозивали чехи»; Підрів, або Підровеччя «околиця у напрямку аеропорту, через яку прокопано рів» ( зараз це куток Малої Омеляни – Попід ровом).
         Особливої уваги заслуговує урочище Рогачівка. Це пологий горб, опертий від заходу об низов’я Омелянки за формою еліпса, де, кажуть, було селище, церква, яка ніби зникла в підземеллі разом з дзвіницею. На тому місці, як указувалось, знаходили будівельні фундаменти, старовинні речі побуту. На склоні гори ще досі славиться криниця на Рогачівці, Старші пам’ятають  перекази, за якими Рогачівку мав у володінні знатний полководець Рогач. Дещо на захід від Рогачівки за дорогою є дільниця Сад. Тут на висоті колись красувався панський дворовий сад при невеликому палацові Брацлавського. Над дорогою, що вела з Двірця до Малої Омеляни, десь в околиці теперішнього аеропорту була так звана Царська ставка – місце, де до 1918 року видніла статуя імператора    Миколи, який тут був у 1885 році. У напрямку Дубинського шосе є урочище кургани. Тут виявлено кілька старовинних могильників. Не меркне в пам’яті й форт – поле, на якому розміщувався військовий редут.
        Серед інших наймень Омеляни варто назвати: Сажівка ( Сажовка) «невелике штучне озерце для розведення риб»; Бичовник « поле формою полоси з двох боків дороги»; Лисі гори « невеликі висоти з оголеними вершинами; Придатки « додаткові наділи орних грунтів»; Гаї  « культивовані грунти в напрямку Дядькович на місці грабника» ; Глинище « родовище глини»; Середні гони « довгі смуги полів між дорогою» ; Озеро « водоймище, при якому діяв водяний млин»; Клини « землі за формою клина»; За будкою « поле за над шосейною дорожною будкою»; Панський берег « луг бувшого дядьківського пана»; Квоса «прикопана канава для стоку зайвої води»; Риштук ( Ришток) « канавка, викладена каменем уздовж вулички, що веде до озерця»; Тобочі « ліс, який утримував багатій Тобоч»; За цегельнею « поле за колишнім цегельним заводом»; Коло копця «орний грунт в околиці Копця – межового знака у вигляді земляного насипу»; Десятина  « поле площею  десятини»; Горб « висота, де крім поля, насаджено лісові дерева»; Заріччя
« луг по другому боці річки»; Коло фігури « поле, над дорогою якого споруджено Хрест»; Шуляків луг « сінокіс на маєтності Шуляка».
   

Найдавніші відомості з історії села

    Перша достовірна згадка про село відноситься до 1545року, де село назване в описі Луцького замку. Там у числі інших названо городню Гурка Омелянського ”с Емеляной”, а в іншому місці-ще й “Омеляна”. Але, вірогідно, що село з’вилося набагато раніше, бо привертає увагу документ 1487 року, де читаємо про обмін панів землями “Єто пан мой менял спаном Махном Омелянським”. З доного тексту випливає, що на той час існувало прізвище людини, утворене від імені Омелян, яке належало власникові Омеляни. Щодо назви села, єдиної думки не існує. Дехто із старожилів вважає, що назва села походить від річки Омелянки, дехто - від імені пана Омеляна. Скороход Олександер Макарович згадував, що литовський князь віддав тутешні землі дружиннику Омеляну. Звідси і назва поселення.

Село у часи Київської Русі

      В кінці VI початку VII столітті на території краю жило плем’я волинян або дулібів, а в Столітті територія краю входить до складу Київської Русі. По берегах річок  Горині, Случ, Стиру, Ікви, Стублі виникають численні поселення та укріплення. Деякі з них відіграли значну роль в історії Київської Русі і неодноразово згадують в літописах. Серед одинадцятих таких сіл пересипниця, центр удільного князівства. Цілком ймовірно ,що серед числених поселень того часу було  й наше село. Після 1199року село відійшло до володінь Грицько-Волинського князівства. В кінці 1240 року на територію краю напали монголо-татари. Усі міста і села були зруйновані і спалені, населення мусило терпіти монголо-татарське іго.

Литовський період

    З 1340 року землі нашого краю захоплює Литва. Зростає землеволодіння й українських магнатів. Князю Острозькому великий князь  литовський Вітовт тільки 1396 року подарував Родосілки, Межиричі, Стави, інші села, у тому числі й Омеляну.
   Після смерті литовського князя Свидригайла в 1452 році Волинське князівство остаточно ліквідоване і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства. УXVстолітті в краї бурхливо розвивалися торгово-грошові відносини, пожвавлюється внутрішня торгівля. Не далеко пролягав важливий торговий шлях із Львова через Броди й Радивилів. У Дубно везли з села на продаж худобу, шкіри, одяг і  взуття, сільськогосподарські продукти. У цей час зростає й Рівне, що згодом стало торговим центром по шляху Київ-Краків, що теж сприяло втягненню села в торгово-грошові відносини. Згідно  Люблінської  унії  1569 року  Україна , як і наш  край  та наше село , відходять до Луцького  повіту  Речі Посполитої.
       Акт 1570  року  містить  донос  возного   про  те, що він був  у  маєтностях воєводи  Альбрехта   Ласького  сіл  Постійного, Чудлі,  Бармаках,  які  раніше  належали   до володінь  Федора   і   Яцька   Гурків (Омелянських),  і що ці Гурків, довідавшись по  відхід даних сіл до Ласького,  перегнали  в “село Омельяноє” худобу, коні  й захопили різне майно. Там  же є скарга “крестьян” про  те , що “Омелянскиє  Гурки” довели їх  до бідності, розорення.
       

Польський період

    Згідно Люблінської унії 1569 року українські землі відійшли до Польщі з її шляхетським свавіллям та жорстокими кріпосницькими порядками.     Литовським статутом 1588 року жителі села були остаточно закріпачені і змушені відбувати три дні панщини.
    Повстання 1594 - 96 рр. під проводом С. Наливайка охопило й територію нашого краю. Селянсько-козацьке військо здобуло Клеванський замок. Ймовірно, що серед учасників повстання були й жителі нашого села.
   1603 року "имение Омельяны" зазнало спустошення внаслідок нещадної пожежі, коли згоріли навіть скирти хліба, бо в серпні сталася велика посуха. Повітова комісія працювала тоді "в Омельяной" три дні.
                    В роки визвольної війни українського народу під проводом
Б. Хмельницького в селі побували загони Кривоноса і Богуна, а 1651 року діяв повстанський загін "Омельянских й Дядьковичских крестьян", очолюваних Ігнатієм з Глинська. Вони зруйнували панський маєток в нашому селі.
                   В І половині XVIII ст. населення краю пережило ряд татарських наскоків, два землетруси, епідемії хвороб, ополчення і окатоличення, бо згідно Брестської унії 1596 року замість православ'я вводився католицизм.
                1667 року Росія і Польща (без участі України) уклали Андрусівське перемир'я, згідно якого Правобережна Україна, а, отже, і Волинь, залишились за Польщею. Становище народу ще більш погіршилось. Цього ж року в краї сталася епідемія чуми. Тільки в Рівному від хвороби загинуло 1600 чоловік. 1675 і 1678 років село зазнало спустошення внаслідок турецько-татарського наскоку. Це лихо повторилося й 1684, 1690, 1694, і 1699 років. Літописець С. Величко писав: "Проходячи Україну я бачив багато міст і замків, пустих і безлюдних, скрізь багато кісток, голих і сухих.
Село в часи Польщі
               Згідно Ризького миру Росії з Польщею (1921р.) наше село, як вся територія нашого краю, відійшло до Польщі . Як згадують старожили, кращі землі належали пану Братському.
             Вздовж дубенського шосе жили польські колоністи-осадники, користуючись землями і угіддями. По вулиці, що нині зветься Чеською, жили чехи-колоністи. Декілька сімей їх нащадків мешкають і понині. Це Кравці, Марачі, Кромпащаки, Налєпи та ін. Сім’ї частина їх, звичайно, після подій 1991р. виїхали в Словаччину.  По шляху на Рівне в районі форту і місцях,  де нині льотне поле “Аропорту” були й церковні землі. Всі інші землі й угіддя належали селянам.  Працьовитими та ініціативними, а отже, заможними були господарства Корніцьких, Коверзів, Прончуків, Котухів, Бенюків, Скороходів. Але поруч з ними були й родини малоземельні і бідні. Дехто був змушений, як Яцюк Онисій, постійно наймитувати.
         Податки сплачували в основному грішми. Відбували підводну (давали в разі потреби коні з возом) шарваркову (ремонт доріг і мостів) повинності, інколи й сторожову службу.
              Понад двадцять чоловік, жителів села, працювали в місті: теслями і столярами, шевцями, різноробочими, кравцями, мулярами і штукатурами. Денисюк Омелян Іванович згадує, що за 50 золотих злотих в рік його взяли учнем кравця. Як здібного,  за державний кошт, направили вчитися в Краків, після чого він одержав право крою і шиття всіх видів одягу (в т.ч. й жіночого) від звичайних костюмів до генеральських мундирів включно, обшивав чиновників всіх рангів, бо поступово зумів відкрити майстерню, де працювало 16 чоловік, добрих спеціалістів крою і шиття, переважно євреїв. Лишки хліба та інших сільськогосподарських продуктів продавали євреям-скупникам. Вони брали шерсть, вовну, шкіри, щетину і т. ін.
         Сільськогосподарську техніку можна придбати в місті (за Польщі-Рувне) в магазині, який належав якійсь Радомсь, а також в магазинах фірми “Рольнік” (“Орач”). В Квасилові працював ливарний завод, на базі якого теж виробляли деякі машини (молотарки) і пристрої. Проте головну роль в виробництві знарядь праці відігравали сільські ремісники-умільці. Був в селі водяний млин розташований в районі моста через річечку. Товари широкого вжитку (газ, сірники, мило, сіль, тканину, оселедці тощо) можна було придбати в магазинах, що були в обох частинах села.
       Чоловіче населення краю відбувало військову службу в польській армії. Підлягали призову хлопці віку 21 року, на 2 роки. Так, як головною силою польської армії, були кавалерійські частини, то брали в армію людей фізично дужих, високих зростом. Потрібно було доглядати не лише за собою, а тримати в “формі” коня.
         Невеликі зрушення стали в культурному житті села. Була створена і активно діяла  ”Просвіта”, члени якої мали бібліотеку. Література була різноманітною: ”Букварі”, художня література, література з сільського господарства. З приходом “перших совєтів”-  згадує Яковчук  Павло Полікарпович, батько закопав бібліотечку в клуні. Прийшовши з армії, він намагався її знайти, але безуспішно. Члени “Просвіти” ставили театральні вистави. Особливо любили “Солоху”. Автора п’єcи і змісту старожили не пригадують. Ролі грали  сільські хлопці та дівчата. Особливо це вдавалося Яцюк Надії Самойлівні та Вознюку Якову Степановичу.
  

Події ХУІІІ століття в нашому краї

        1723 року Рівне переходить у власність князів Любомирських. Наше село з його землями теж стало їх власністю. Не викликає сумніву участь наших земляків у гайдамацькому русі і Коліївщині, бо після придушення повстання в Дубному діяв спецтрибунал для покарання учасників повстання.
     На цей час Польща надзвичайно ослабла. В наслідок її поділів
( 1793, 1795 рр.) вона, як держава, перестала існувати, а територія нашого краю відійшла до Росії.
      На Волинських землях утворено Волинське намісництво, потім губернію ( 9.09.1797), центром якого був Звягель ( Новоград-Волинський), а з 1804 року – Житомир. Рівне стало повітовим центром  Волинської губернії.

Село на початку  II світової війни.

              17 вересня 1939 року Червона Армія СРСР згідно таємного протоколу до “Пакту про ненапад” від 23 серпня 1939 року перейшла державний кордон з Польщею і розпочала похід в Західній Україні. Місцевому населенню цей акт видавався як “ визволення з-під іга панської  Польщі та врятування західноукраїнського народу від фашизму”. Населення краю й нашого села зокрема,  зустріло радянську владу насторожено і безрадісно, бо кордон з Радянською Україною  пролягав за м. Корець і про  сталінські злодіяння 30-х років було відомо краянам.
     Разом з Червоною Армією прийшли репресії, переслідування, невиправдані звинувачення і арешти. Про це згадують жителі села Савка Аркадій Семенович, Прончук Василь Мартинович, Денисюк Омелян Іванович, кравецьку майстерню якого в місті було “описано и опечатано”, а сам він як “помещик и эксплуататор” був змушений тікати, кинувши майстерню. Прончук Василь Мартинович розповідає , що 17 вересня вони з братом і батьком розкидали гній в полі і просилися подивитися на Червону Армію. Батько сказав,  що піде і сам гляне. Невдовзі повернувся неговіркий і нахмурений.
        Під натиском фашистів польські війська відступали, причому офіцери часто покидали свої частини, а самі тікали. Шаркін Микола згадував, що їх підрозділ заночував в Грушвицькому лісі. На ранок виявилось, що офіцери зникли. Солдати не знаючи як їм діяти, пішли на Дубнівське шосе, де їх швидко оточили і полонили. Потім табір, звідки попали на роботу в Німеччину до “гросбауерів”. Велика кількість польських військ  попали в полон  й Червоній Армії, проте серед них жителів села не було. Щодо німців, то вони в таборах часто проводили “фільтрацію” і українців нерідко відпускали додому. Яковчук Павло Полікарпович з Петруком Михайлом Григоровичем попали в німецький полон, жили в таборі під відкритим небом. Їх,  як і інших місцевих жителів – українців, було “відфільтровано”, але перед тим як відпустити додому, німці змусили  їх засипати велику яму з євреями, заздалегідь вириту в лісі.
             З ініціативи органів радянської влади в Львові було скликано Народні збори, які  “одностайно висловились за возз’єднання  Західної України з СРСР.»
             1 листопада 1939 року Верховна Рада СССР  “ задовольнила прохання трудящих  Західної України” і включила західноукраїнські землі до УРСР в складі СРСР. Проте радянізація в краї була зірвана вторгненням фашистської Німеччини ( 22 червня 1941 року) і початком Великої Вітчизняної війни.

Церква

         Найдавніші відомості про церкву згідно церковних книг відносяться до 1717 р., 6 січня (книги ранішого періоду не збереглися), коли ієрей Трофімій  здійснив обряд хрещення « при храме пресвятой Богородицы Покрови». Хрестив він дитину пана Адама Богдашевського в присутності єпископа Луцького і Острозького архімандрита Собруцького. Встановити прізвище священника ні по метричних, ні по шлюбних книгах не вдалося. З 6 серпня 1755 р. на приході ієрей  Яків Торговський, який називає себе парохом Святоп’ятницької церкви. Цей храм був розташований на Малій Омеляній (тепер пагорб навпроти магазину по вул. Рольщикова). Деякі записи про народження належать сусіднім священникам – Григорію Комарницькому з Ясенинич, М. Подгашинському  з  Дядькович,    а  23 січня 1760 року вінчав молодих Павло Малецький, “парох Кривицький”. Це свідчить, що в той час церква була й в селі Кривичі.
                 З 23 квітня 1760 року з’являється прізвище священника Григорія Якимовича, а з 18 березня 1776 року Матвія Вартменського, якого 1808 року  замінив Григорій Туркевич, який іменує себе пресвітером церкви П’ятницької.
            З метричних книг випливає що в ІІ половині ХУІІІ ст. щороку в селі народжувалося  від 5 до 12  немовлят, але й смертність була високою. Це яскраво виступає з книг реєстрації померлих. Якщо 1790 року померло 2 дітей, то 1791 – 4, бо почалася епідемія.
              10 грудня 1798 р. в священика Туркевича померла восьмирічна дочка Софія, 21 грудня – однорічний син Петро, а на другий день – п’ятирічний Федір. Хоронив благочинний Василій Ципановський з Дядькович.
      Шлюбів заключалося мало. В основному щороку по два. Тільки 1807 р. їх було 6, а 1809- 4 . В книгах реєстрації шлюбів є підписи молодих і свідків, але , як правило, підписи “хрестиком”. Це свідчить про неписьменність жителів села.
             Час від часу церкву провіряв благочинний, про що залишив в книгах відповідний запис. Вони  всі латинською мовою, і зміст їх приблизно такий: ”Сию книгу о родившихся во время ревизии осматривал, в верность чего подписал благочинний иерей Ципановский».
         1 вересня і 27 листопада 1807 р. вперше згадується церква Покрови на Великій Омеляній з священником Василієм Паньковським.     Здійснюючи     образ      хрещення     11 лютого 1810 року, він називає себе священником церкви Покровської, а 12 лютого 1810 р. такий обряд здійснює священник Григорій Туркевич, що підписується священником церкви П’ятницької .
             9 березня 1811 р. священник Василій Паньковський називає церкву двояко. Це наштовхує на думку, що з вересня 1807 р. в селі існувало дві церкви , але одна з них  з якихось причин не діяла, а записи велись в одну книгу.  Почерговість в обрядах спостерігається аж до 1813 р. включно.
        Кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. характерні високою,  особливо дитячою,   смертністю   на  селі.   1795   року   померло   8   дітей,  1796 – 11, 1799 – 14 віком 1-6 років. 1801 року лише за січень - березень померло 9 дітей, а травень – грудень – 8. Інший приклад: ”1804 года, мая 9 дня священника села Омеляна дочь Анна умре (3 года). Погребение совершил священник села Ясениничи Даниил  Тарковский. (Благочинний  Ципановський доводився їй хресним батьком, тому запросили священника з Ясенинич). Тільки в липні - серпні померло 4 дітей, 1805 – 7, 1810 – 11. Помирали й дорослі, 22-40 років від народження. Записи про це локанічні, як:...младеницу Наталию Мартина Нестерука цорку на цвинтари погребох». Причинами смерті названо сухоту, водну хворобу, кашель, високу температуру (гарячку), віспу. В січні 1808 року священник Матвій Вартминський згадується востаннє. Подальша історія церкви поки- що не досліджена.
      Церква в ім’я Покрови Пр.Богородиці . Викладач Волинської і Духовної Семінарії М.І.Теодорович в 1889р. пише, що церква потребує ремонту. При ній дерев’яна дзвінниця ( дзвонів -4).
       Священник К.В.Переверзев в своїй «Справочной книге о приходах и монастирях Волинской епархии» пише, що Святопокровська церква побудована в 1890 р.
       В церкві збереглися  прекрасної роботи ікони: Святого Миколая, Чудотворець і Казанська Божа Матір. Церковний староста Іван ( по вуличному Беньхор), який 30 р.  дивився за церквою говорив, що ці дві ікони і ту, яка опускається в храмі купив і подарував колись якийсь пан.  В церкві було багато стародруків, та  більшовики два мішки цих книг забрали кудись з собою.
       Копії метрикальних книг зберігаються з 1804 р.

Село ХІХ ст. – поч. ХХ ст.

        1821 року населення села допомагало російським військам, що стримувало наполеонівське нашестя. Воно поставляло продовольство, фураж, коні, чим сприяло перемозі над ворогом. Про участь жителів села в декабристському русі достеменно говорити важко. Хоч і замовчувати такий факт неможливо, бо лише в Острозі за зв’язком з декабристами покарано понад 20 чоловік.
    Інвентарна реформа 1847 – 1848 р. обмежила панщину, закріпила за селянами їхні землі. Реформа 1861 року обезземелила селян, тому вони йдуть шукати заробіток – на цементний завод в Здолбунів, залізничне будівництво, що розгорнулося в кінці
ХІХ століття. На території краю, в Глинниськ зокрема.
      Жителі села були свідками революційних подій 1905 – 1907 років. Страйк залізничників у Рівному та Здолбунові підтримали робітники інших галузей.
       1914 року розпочалася І світова війна. Наше село знаходилося в прифронтовій зоні, бо лінія фронту проходила по р. Стубелка. Населення відчуло всі жахи військового лихоліття.
           З весни 1918 року жителі села підтримували ЦР, а з кінця другої половини
             1918 року виступили проти утисків і грабежу з боку німецьких окупантів. Знову застрайкували залізничники, серед них також були жителі нашого села, що працювали на залізниці і підтримували Центральну Раду.
        Німців при владі замінили більшовики, згодом – польські власті. Все це згубно відбивалося на становищі селян. За Ризьким миром (1921р.) наше село і весь край відійшли до Польщі, в складі якої перебували до 17.09.1939р.
 

Подорож місцями
історичного краєзнавства

Маршрут № 1
( піший, 2-х денний)

Омеляна – Милостів – Шостаків – Пересопниця – Старожуків – Клевань І – Луцьке шосе.

Короткий зміст екскурсії.

      В селах Дядьковичі , Милостів по ходу екскурсії можна подивитися пам’ятники воїнам-односельчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, а в селі Пересопниця – колишньому центрі удільного князівства Київської Русі – рештки стародавнього городища і пам’ятник “Пересопницькому Євангеліє”, визначній пам’ятці  української літератури і культури. Крім того, по р. Стубелка, яка протікає мимо названих сіл, проходила лінія оборони російських військ Південо- Західного фронту під час І світової війни. Кінцевою метою маршруту є братська могила воїнів І світової війни по шосе на Луцьк недалеко від роздоріжжя Олика – Цумань.

Маршрут № 2
( піший, 1- денний)

Омеляна – Грушвиця - Шпаків.

Короткий зміст екскурсії.

           З села В.Омеляна йдемо на південь польовою дорогою. Шлях лежить через хутір Покоси, після чого через 1,5 км в полі братська могила воїнів Великої Вітчизняної війни. 28 червня 1941 р. фашисти прорвалися по Млинівському шосе. Червоноармійці відступали через поля в напрямку Дубнівського  шосе, бо не знали, що фашисти здійснили прорив і по шосе Дубно – Рівне. Будучи оточеними, вели нерівний бій.
         В братській могилі  поховано понад 300 воїнів. Могилу увінчує обеліск – пам’ятник. Далі польовою дорогою прямуємо в с.М.Шпаків, де могила невідомого солдата та могили воїнів ОУН-УПА, серед яких поховані і колишні жителі с.Омеляна.

Маршрут № 3
( автобусом або ( частково) залізницею)

Омеляна – Обарів – Карпилівка – Бронники – Грабів – Оржів.

Короткий зміст екскурсії.

     По свій відстані маршруту знайомимось з пам’ятниками воїнам - визволителям і воїнам-односельчанам, які загинули у Велику Вітчизняну війну. Кінцева мета маршруту – місце останнього бою і загибелі Д.Клячківського (Клима Савура) в районі селища Оржів, де височить пам’ятний знак.

Маршрут № 4
( автобусом, одноденний)

Омеляна – Рівне (вул. Біла, урочище Сосонки, краєзнавчий музей).

Короткий зміст екскурсії.

    Прибувши маршрутним автобусом до станції Рівне, переходимо пішохідний міст через залізницю і попадаємо на вулицю Біла, де знаходимось   на місці концтабору і розстрілу громадян в роки Великої Вітчизняної війни. Потім тролейбусом їдемо до автовокзалу, звідки проходимо на територію меморіального комплексу “Велика Вітчизняна війна”. Тут, в урочищі Сосонки, фашистами в роки війни було знищено десятки тисяч жителів Рівного, євреїв зокрема. Оглянувши пам’ятники, тролейбусом їдемо до історико-краєзнавчого музею, де знайомимось   з матеріалами історії нашого краю відповідного періоду ( залежно від вікового складу учнів).

31.03.2012